Шеф-кухарі, що винаходять клуб Середньозахідної вечері

Одного разу оплотом середньовіччя, дружні заклади знову з’явилися, навіть коли значення «загальноамериканський» ускладнилося.

york

Лігая Мішан

СВІТЛА тьмяні, зайшли у вічні сутінки. Ви входите і моргаєте. Якщо є кабінки, вони повинні бути плюшевими: Наугагід або парча, обшита золотом. Серветки - полотняні, столи, мабуть, у масках. Можливо, персидський килим лежить під ногами. Зі стін визирають голови тварин, що таксирують Зі свого місця ви можете побачити у вікні живого білохвостого оленя; як і ви, вона готова годувати.

Але їсти тут лише половина вашої мети, адже це клуб вечері у Вісконсіні, виразно американський піджанр ресторану, який протягом майже століття здебільшого і тріумфально ігнорував плину часу. Власник вітає вас біля дверей і показує до вузлуватого соснового бару - не поспішайте діставатись до їдальні - де може стояти стіл із сухарями, із сирними намазками для проб і смачним підносом з холодною морквою, нарізаною морщинкою і кисло-солодкі соління. Бармен готує вам напій, заплутаний вручну. Якщо ви робите це правильно, це буде старомодний коньяк, коктейль, який має лише найменшу схожість з версією віскі, знайденою деінде в країні; німецькі іммігранти, які влаштували державу, віддали перевагу своєму алкоголю з солодкої сторони, і, за словами Холлі Л. Де Руйтер, режисера документального фільму 2015 року «Старомодні: історія Вісконсинського клубу вечері», напій був вишуканий під час заборони, коли людям доводилося використовувати фрукти та цукор, щоб замаскувати смак ліквору з гнилими кишками.

[Підпишіться тут на бюлетень T List, щотижневий огляд того, що редактори T Magazine помічають і бажають зараз.]

Коріння клубу вечері також сягають заборони в 1920-х роках, а дні його слави прийшли після Другої світової війни. За останні десятиліття її кількість зменшилася на Середньому Заході, оскільки власники та їх нащадки відмирали або обирали інші професії, а також коли їдальні ставали дедалі витонченішими, пристосованими до темпів світових кулінарних тенденцій. Старожильність, яка колись була привабливістю вечереного клубу - клини айсберга, декор, незайманий з часів Ейзенхауера, коктейлі з морозива, як рожеві білки на десерт, навіть у полярних глибинах зими Вісконсіна - стали його крахом.

І все ж, як це не парадоксально, саме цей застій може бути його порятунком у наш прискорений вік, коли ми виснажуємося своїм невпинним апетитом до новизни та швидкістю, з якою одне задоволення витісняється та стирається наступним. Наприкінці червня шеф-кухар, народжений у Міннесоті, Дж. Д. Фрацке відкрив сучасне видання клубу вечері під назвою Falls Landing біля шосе 52, на південь від міст-побратимів. Через тиждень у чиказькому районі Фултон-Маркет шеф-кухар-авангардист Грант Ахац представив клуб вечері Сент-Клер, повернення до своєї молодості у маленькому містечку з таким ім’ям на сході Мічигану. Червень також приніс воскресіння турецького Інну - клубу вечері, створеного в 1938 році в місті Хейворд, штат Вісконсин, і закритого після смерті дочки засновника через 75 років - за новою адресою, в Бушвіку, Бруклін, його куски розвозилися по всій країні. Варун Катарія та Тайлер Еріксон, друзі дитинства з Міннеаполіса. Всі базуються на привабливості ностальгії, хоча ще належить з’ясувати, чи готові циніки великого міста придбати в безглуздому віросповідання клубу вечері: Не поспішайте, всі бажаючі тут, чому б нам не всі просто порозумітися.

РАНО В АМЕРИКІ слово "вечеря" почало позначати межу між країною та містом. Вечеря ніколи не була закріплена вчасно; це визначалося не годиною його проведення, а розміром та тяжкістю трапези, її корінням у вульгарному латинському disjejunare (щоб перервати піст). Якщо ви обробляли землю, логіка диктувала, що ви підкріплюєтесь вечерею опівдні, будучи вже з світанку, і закінчуєте вечір вечерею, історично більш легкою їжею, назва якої походить від давньофранцузького супера, з натяком на попивання бульйону та вмиваючи його хлібом, і давньоанглійський супан, який спочатку означав просто «пити» (часто до надлишку).

Саме прибуття газових прожекторів, а згодом і електроенергії дозволило мешканцям міст привілейованих спати допізна, відсунувши годину вечері і зробивши вечерю більш імпровізованою справою близько півночі. Тим часом їх ощадливіші колеги продовжували їсти на заході сонця, перш ніж заглушити свічки та лягти спати. Ной Вебстер, вступний випуск свого американського словника англійської мови 1828 року, зазначив: "Вечеря модних людей стане вечерею сільських". Індустріалізація також порушила схему: працівники фабрик мали менше часу, щоб повечеряти протягом дня і довше були відокремлені від дому. Раптом вечеря набула тяжкості та актуальності, що стало важливим не лише для харчування, але і для підтримки сімейної злагоди.

Однак для багатьох на Середньому Заході це все ще називали вечерею. І саме таку назву використовували в ті вільні дні, коли Прогібіон щовечора робив запрошення на правопорушення та хитрощі, і коли у Вісконсіні починав з’являтися ресторан нового типу - клуб вечері. Він був встановлений на околиці міста, настільки далеко, що міські жителі могли почуватись вільними у злиднях. Деякі історики припускають спорідненість із гібридом нічного клубу-ресторану Нью-Йорка тієї епохи, який використовував їжу, музику та танці для маскування незаконного розмивання; як писав Дейв Хоккстра в “The Supper Club Book” (2013), один із клубів вечері у Вісконсині тримав під рукою шафки, де завсідники могли приховати алкоголь (примірка, враховуючи етимологію супани). Але як тільки 18-та поправка про заборону алкоголю була скасована в 1933 році, клуб вечері став більш правильно зосереджений на вечері як самій собі події.

Їжа, як правило, є простим прибоєм для серфінгу та дерен, за винятком випадкових диких алігаторів, завезених посипаними баксхотом. Серйозна увага завжди приділялася стейку, який повинен відповідати смакам фермерів, які знають свою яловичину, та суслику з місцевих вод. У п’ятницю ввечері - це смажена риба, яку можна їсти, якщо вам пощастить. Суботній вечір належить першокласному ребру - хоча він подається щовечора у нещодавно відкритому клубі вечері в Ахаці, і завжди середньо рідкий. (Повідомлення додається внизу меню поруч із ескізом скорботної на вигляд цвітної капусти: «Ми любимо всіх наших гостей, але в Сен-Клері немає вегетаріанських варіантів».) Декор змінюється залежно від примх власників - ви могли б опинитися "всередині швейцарського шале чи НЛО", - сказала Катарія, - але завзяті клієнти мають певні очікування щодо кухні. В історії Рона Файоли «Вісконсинські вечеряні клуби: старомодний досвід» (2013) він аналізує передумови для однієї групи завсідників: Jell-O, пропонований у вигляді салату, коктейлі, приготовані для спільного використання, і «ніколи капучино».

«СУПЕР - це найінтимніша страва, - писала Емілі Пост у« Етикеті в суспільстві, бізнесі, політиці та вдома »(1922), - оскільки ніхто, крім сім'ї чи найближчих друзів, ніколи не включається». У клубі вечері поняття сім'ї та друзів завжди було більш плавним. "Це відкрило всіх", - сказав письменник і нью-йоркський ресторатор Брайан Бартельс, який виріс у Рідсбургу, штат Вісконсин, і влаштувався першою роботою в якості ковбаса у віці 15 років у культовому клубі вечері Ішнала на Дзеркальному озері, який він як і раніше тримається як зразок приємного відступу з “лаком вишуканих страв, але доступним”. Це екуменічне обійми розкрило очі і для Катарії, яка вперше ступила в корчму в Турку у віці 14 років. "Ви настільки ж ймовірно побачите когось у смокінгу, як у камуфляжі", - сказав він. "І те, і інше не буде недоречним".

Але хоча клуб вечері, можливо, зруйнував певні класові бар'єри, ставлячись до місцевих жителів та міських хайлерів з однаковою пошаною, це також повертається до часів, коли Америка була менш расовою та етнічно різноманітною. З 1920-х до 1950-х років населення Вісконсіна було на 99 відсотків білим; сьогодні цей показник, не враховуючи білих, які ідентифікуються як латиноамериканці або латиноамериканці, становить близько 80 відсотків (порівняно з 60 відсотками по всій країні). Якщо частина привабливості клубу вечері - це прагнення до більш простих днів, ми обтяжені знанням того, що ніколи ніколи не було так просто, і що те, що виглядає з одного боку, як затишок - заміський клуб, який уникає снобізму, не вимагає зборів і почестей. робітник - може виконувати іншу функцію як фактичне виключення, хоч і ненавмисне.

Inn's Inn є аномалією в цьому відношенні, і, можливо, взірцем пристосованості до обстановки та обставин: первинним власником Джорджем Гогіаном був вірменський іммігрант із Стамбула, який вільно та неповажно змішував американу та орієнталізм. Клієнти їли борек (тісто, що розсипалося) поруч із носіями їжі, а закінчували трапезу турецькою кавою, вилитою з мідного каструлі. Катарія, який має індійське походження, знайшов особливий резонанс в історії Гогіана і про те, як сторонній знайшов спосіб "продати свою культуру і прясти пряжу для місцевих жителів", сказав він. Вони з Еріксоном намагаються зробити те ж саме: поділитися з іншими жителями Нью-Йорка чарівнішими задоволеннями від свого виховання на Середньому Заході.

Двоє друзів, які не мали досвіду роботи в ресторанах, придбали більшу частину оформлення вечеревого клубу, включаючи вивіску та червоногубу барницю, на аукціоні п’ять років тому після п’яної ночі, не маючи безпосереднього плану, крім ностальгічного бажання збереження. ("Перший крок у параді безумства", - сказала Катарія.) Вони переправляли куски від гаража до гаража, поки не вирішили взяти на себе зобов'язання привезти Турка в Нью-Йорк. Врешті-решт, вони виявили достатньо просторий простір Бушвіка (5000 квадратних футів), щоб наблизити розповсюдження вечеревого клубу, який часто розгортається у вигляді ряду кімнат - процесія, вшанована тут окремим музичним майданчиком, який вже влаштовував таємні шоу подібних Алісії Кіз, дах, щоб викликати буколік Вісконсіна на відкритому повітрі, і стенд для кебабу з донера для пізньої ночі, натхненний часом Катарії на юридичному факультеті в Німеччині, де він жив у районі турецьких іммігрантів.

Ключ до розуміння нового турка полягає в тому, що він не є симулякром оригіналу, який потрапив у бурштин. Незважаючи на те, що кожен кут завалений чотками, Катарія виставила лише невелику частину колекції Гогіана - пам'ятні президентські тарілки, таємничі керамічні статуетки - і додала власні штрихи, включаючи тканину з Індії для покриття стін, залишками залишків, що використовуються для серверів 'краватки та фартухи, а також малюнок кота, який домінує у шовковій парчевій ніші. Візуальне перевантаження наводить на думку про приманку в Instagram, але Kataria наполягає, що це не вправа в іронії чи підморгуванні, самосвідомому пихатті. "Це законно красиво", - сказав він. Ніщо не є штучним; старі та нові подаються такими, якими вони є.

Важко встояти перед бурхливою безглуздістю атмосфери - і це слово “дурість”; запитавши визначальну характеристику вечереного клубу, Катарія сказала: "Немає такої дурості, яку вони не терплять". Як нестримний вираз самобутньої особистості, це чарівно. Але чи можливо відтворити більш невимовне тепло та розпущений темп клубу вечері серед розчавленості та хвилі міста? "Орендна плата тут не дозволяє затримуватися", - сказав Бартельс із жалібним сміхом. Щоб вижити, вам доведеться повернути столи. Ви повинні бути приємними, але, можливо, не надто приємними.