Вибрані танцювальні огляди

Нижче наведено підбірку деяких, на мою думку, кращих танцювальних оглядів для San Francisco Chronicle та Hudson Review.

Охад Нагарін у Сан-Франциско, нарис про танцювальну компанію Батшева у Надежі Нагарін21: Огляд Гудзона, весна 2015:

Як завжди, після Sadeh21 у вестибюлі було сум'яття щодо танцюристів. Яка лютість! Яка дикість! Більшість танцювальних критиків, які зазвичай розбирають теми, музичність чи структуру танцю, зводяться до фізичної гри за таємничо переконливими епізодами Нагаріна. Це не тому, що твори Нагаріна не в змозі, настільки фізично видовищною, але безглуздою сучасною хореографією, бути «про» щось. Це тому, що “внутрішня сила” стилю Нагаріна розглядається настільки інтенсивно і особлива, що дає брехню тому “простому” в ідеалі Флобера. Дивлячись на Батшеву восени минулого року, я думав про уривок з іншого торжества стилю - автобіографічного роману Едварда Сент-Обіна «Якась надія». У ньому персонаж проголошує: «Усе в житті є символом самого себе».

«Символ сам по собі»: ось що створює кожен уривок «Саде21» Нагаріна.

Постмодерністські танцювальні піонери Сан-Франциско: есе про ODC/Dance та танцювальна компанія Маргарет Дженкінс: The Hudson Review, осінь 2014:

Дві танцювальні трупи, ODC/Dance та Margaret Jenkins Dance Company, є безперечними піонерами постмодерністського танцю на Дикому Заході Сан-Франциско, де колись авангардизм намагався закріпитися. Вимога про таке мистецтво може бути найбільш вразливим видом присадибної роботи, і кожен, хто бере на себе керівництво цим видом, заслуговує на вдячність за силу характеру. І все ж місяці після святкових домашніх сезонів цих компаній, мене переслідує протиставлення, яке мені здається обережною розповіддю про отримання кредитів у мистецтві.

Маргарет Дженкінс - царственна жінка з левиною гривою довжиною до талії червоних локонів і вічно піднятим підборіддям. ODC/Dance також ведуть жінки, хоча тріо хореографів, а не одна фігура матрони. І Дженкінс, і жінки ОДК мають попередника Анни Халпрін, яка приїхала до району затоки Сан-Франциско в 1950-х роках зі своїми радикальними, але високоструктурованими проривами: танці, засновані на завданнях, що складаються із звичайних дій, таких як проштовхування мітлою по ній. Танцювальний майданчик округу Марін та ритуали, які шокували глядачів своїми антитеатральними інтимними стосунками, як, наприклад, роздягання до поп-пісні “Downtown” у сумнозвісних парадах та змінах Халпріна.

Коли в квітні минулого року балет «Сан-Франциско» танцював «Трилогію Шостаковича» Олексія Ратманського, художній керівник Хельгі Томассон не очікував, що це стане хітом. Безсюжетний триактний балет, що створює дисонанси Шостаковича? Томассон планував балет лише один сезон. Але після відкриття ввечері рознесли чутки про блиск балету, і натовп розлився. Тож Трилогія Шостаковича повернеться до Сан-Франциско наступного тижня.

Можна подумати, що Ротманський, який народився в Росії, вселив би більшу впевненість у Томассона. Хореограф, який навчався у Великому театрі, є художником, який проживає в Американському театрі балету, і отримує "грантовий грант" Макартура. В останні роки він виконував доручення серед Нью-Йоркського балету, Королівського датського балету, Ла Скала та Великого балету, серед багатьох інших. А йому лише 46.

Його Трилогія про Шостаковича - це, простіше кажучи, сучасний шедевр, дивовижне і цілком можливо ідеальне ціле. Ратманський вловлює внутрішню течію музики з її коливанням між солодкими мелодіями та гротескними пародіями, так що, спостерігаючи за танцюристами, ми живемо в емоційному дисонансі Шостаковича. Тільки російський хореограф з розповідними нахилами Ратманського міг би дратувати справжню драму цієї музики.

Багато суєти було викликано рішенням Вільяма Форсайта взятися за боротьбу з війною в Іраку в його "Трьох дослідженнях атмосфери", що мали очікувану прем'єру в США на виставках Cal UC Berkeley у четвер. Справа не в тому, чи хореографи повинні танцювати про війну, а в тому, чи повинен це робити Вільям Форсайт.

Форсайт вже давно привертає такі уваги: він американець, який поїхав до більш інтелектуального клімату Німеччини, де базується компанія "Форсайт", яка минулого року піднялася з попелу його знаменитого "Балетт Франкфурт"; і він колишній рятівник балетного світу, який натомість відмовився від класних кроків для невпинних експериментів. Він також єдиний артист танцю, якого я можу придумати, здатний викликати війну з такою вісцеральною розрухою. «Три дослідження атмосфери» є протверезливим і глибоко тривожним. Це неймовірно важко спостерігати, саме тому його слід бачити.

У «Три дослідження атмосфери» є багато вражаючого, але найголовніше це: воно повністю розгортається з точки зору невинного цивільного.

Форсайт будує свій триптих сцен навколо чотирьох образів. Дві - картини розп’яття 16 століття, одна - Лукаса Кранаха Молодшого, а друга - Кранаха Старшого; Форсайт зацікавлений у кожному - скорботна Мері, яка оплакує свого вбитого сина. Інші два зображення - це нещодавні фотографії хаосу на вулицях Іраку. Аналогія не тонка: Мері як іракська цивільна особа, яка сумує над своєю дитиною; Римська імперія як - ні, це не нова ідея - американська окупація. Але навіть якщо взяти політичну проблему з порівнянням, не можна сперечатися з реаліями різанини та страждань, які Форсайт ставить на сцену.

У першій сцені ми знаходимось на вулиці з натовпом, бігаємо від вибухів і збиваємося з вертольотів. І я маю на увазі "ми": компанія Форсайта, яка складається з 12 осіб, носить західний вуличний одяг - вони схожі на нас, і ми змушені ідентифікувати нас. Музика - це звук різких видихів танцюристів і тиші між ними; рух починається обірваним і нестилізованим, але стає більш танцювальним і віртуозним. Здається, руки висуваються з плечей, тоді як глибокі вигини піднімаються з підлоги, ніби хтось натискає на перемотування на щовечірніх кадрах новин.

У другій сцені мати (Джон Сан-Мартін) намагається пояснити бюрократові-перекладачу (Амансіо Гонсалес), що її син заарештований. Тим часом Девід Керн переплітається між собою, даючи словесні описи чотирьох ключових образів Форсайта. Можна було б написати дисертації про складні ідеї про спілкування тут, але Форсайт одразу робить це, що впливає на вибір: ми дізнаємось з матір’ю, що її син помер; ми відчуваємо шок. У розпал мозкового концептуалізму виникає раптовий нестримний біль.

У фінальній сцені ми знову в хаосі, але тепер жах ускладнюється, ці різкі видихи посилюються до жахливого ревіння, коли музика Тома Віллемса повзуче пронизується. Мати оніміло спостерігає, і це все, що вона може зробити. Дана Касперсен приїжджає, її голос електронно маніпулюється до південної розтяжки чоловіка. Вона є Великим Вирішителем, і її найхолодніша чутливість полягає в наступному: "Мені потрібно йти, не можна вішатись тут назавжди". Це момент, я думаю, що піднімає "Три атмосферні дослідження" над наївністю, яка переслідує політичне мистецтво: Визнання того, що якщо ми підемо, як зрештою ми повинні, ми не будемо нести надзвичайну відповідальність, яку ми не мали права вимагати в першість.

Владна фігура Касперсена висвітлює суть президента Буша, не переходячи до наслідування, тоді як візуальний дизайн Форсайта - флуоресцентні накладні світильники, струни, що створюють тривимірні вектори - постійно стимулюють. "Три дослідження атмосфери" називають "Гернікою" Форсайта, і хоча порівняння може здатися легким, воно влучне. У викривленій фізичності цих танцюристів можна побачити руйнування Пікассо, яке рухається назад - голови відхиляються назад, кінцівки переконфігуруються на перелом трупа. Рідко я бачив на сцені щось таке вражаюче, як страждання горя Сан-Мартіна - її обличчя і тіло розриваються в уповільненому темпі, а голос спазмується, як якийсь Джордж Крамб.

На початку цього місяця ми бачили зовсім іншого Форсайта у його "Артефакт-сюїті", танцюваному балетом Сан-Франциско. Це балет, і це прекрасно, але тим недоброзичливцям Форсайта, які оплакують його відхід від чистого танцю, ви можете сказати лише: Чи справді ви б воліли, щоб Форсайт ніколи цього не робив? У той час, коли світу так сильно потрібно це бачити?

Поряд з художнім керівником Хельгі Томассон, хтось, крім Марка Морріса, зіграв більш очевидну роль у створенні балету Сан-Франциско такою компанією, якою він є сьогодні? З 1994 року він передав "Балету" сім замовлених творів - більше, ніж будь-яка інша балетна компанія. І він із задоволенням виступив його рупором, безбожно проголосивши балет Сан-Франциско найкращою трупою Північної Америки. Це твердження - Морріс, який є найбезпечнішим і суперечливим. Але в п'ятницю на відкритті програми "Балет" "Моріса" не було жодних аргументів, що танцівники Сан-Франциско є одними з його найголовніших перекладачів.

Який із трьох творів ти відчуваєш найбільше пристрасно, може залежати від твого настрою. Для безглуздого є "Наждачний папір-балет", масовий вигул Морріса із зеленими пальцями до дрібничок Леруа Андерсона. Для сексуальності є "Joyride", гладкий металевий круїз через "Сина камерної симфонії" Джона Адамса (у якому дотепні костюми Ісаака Мізрахі знову вражають). Обидва вони були у прекрасній формі в п’ятницю, особливо з Джеймсом Софранко та Тіною Леблан, які надавали чарівність "Наждачному паперу", а Елана Альтман змінювала форму, як грецька статуя в "Джойрід".

Останній балет із своїм кружлянням мотивів та раптовими кроками поза сценою вимагає неодноразових переглядів: я думав, що зрозумів структуру реакції Морріса на дивовижно мінливу музику Адамса, а потім втратив уявлення про це. часто орієнтовний оркестр не звисав до цього "Джойріду" для дорогого життя). Але я був здивований, виявивши себе приємно відволіканим, тому що мене так захопив відкривач програми, "Сад" 2001 року.

Я кажу "здивований", тому що "Сад" - один із найтонших і своєрідних балетів Морріса. Музика є і бароковою, і романтичною: адаптація Річардом Штраусом клавішних творів Купереном. Пози дивні: спина нахилена вперед, голова злегка схилена, руки задумливо витягнуті, одна долоня час від часу піднімається вгору, ніби представляє сторінку книги.

Якщо ви хочете знати, куди прямує балет Сан-Франциско, поговоріть з молодшими танцюристами. Протягом кількох місяців вони метушились про “Eden/Eden” - футуристичний твір британського хореографа Уейна Макгрегора, прем’єра якого в США відбулася у програмі компанії 4 вівторка ввечері. Такий химерний, божевільний рух! Як нічого, що ми коли-небудь танцювали! І справді вони танцювали його з очевидною насолодою.

Але те, що може здатися передовим та захоплюючим для танцюристів, які виховуються у відносно художньо ізольованому світі балету, не завжди викликає хвилювання для глядачів. “Едем/Едем” невблаганний. Це задумано. Йдеться про клонування, і в ньому використана музика мінімалістичного композитора Стіва Рейха - швидко повторювані ксилофонні ритми, врізані роботизованими голосами, та аудіокліпи вчених, які говорять про генну інженерію. Дев’ять танцюристів починають у білизні тілесного кольору та лисих кепках, схожих на моторошні манекени; Костюми Урсули Бомбшелл справді досягають успіху в тому, щоб виглядати ідентично. Пізніше, мабуть, коли вони починають опановувати людський рід, вони одягають одяг; там же дерево витає на задньому плані, і воно зникає разом із нашим останнім шматочком людства. Подумайте про Філіпа К. Діка для сцени Оперного театру.

Цей рух справді був би новим для артиста балету. Кінцівки гіперекстендировані; руки виглядають так, ніби вони хочуть вискочити із суглобів. Багато з цього досить винахідливо: стегна і ребра виблискують вгору від глибоких великих шарів; нога, витягнута згинаною ногою, гойдаючись в сторону, стріла-стріла-стріла. Мюріель Маффре є верховною жрицею цього стилю, але весь склад - включаючи членів корпусу Дани Геншафт і Хейлі Фарр - явно сприймає це, і молодий соліст Хайме Гарсія Кастилія має соло з батогом, що може бути його найкращим моментом ще.

Рон К. Браун/ДОКАЗИ: Хроніка Сан-Франциско, 31.01.06

Уявіть, якби небо було нічним клубом Нью-Йорка, де ангели танцювали свій шлях до порятунку під гучну басову музику. А тепер уявіть, як їхні кроки бездоганно поєднують освячуючі землю тиснення африканських племінних форм, ритмічну запеклість хіп-хопу, вишуканість та експансивність сучасної техніки та екстазну муку Євангелія. Не уявляєте? Тоді ви знаєте, чому Браун - це таке явище. Проблема полягає в тому, що навіть найзахоплююча нова естетика, якщо її розкотити на подвір’ї і не прив'язати до ідей або не сформувати формалізм, через деякий час стає оніміючою.

Щорічне залучення танцювальної компанії Пола Тейлора в Сан-Франциско є одним із найщасливіших провісників весни, але цього року візит трупи до Центру мистецтв Єрба Буена приходить із спалахом смутку. По-перше, після закінчення трьох програм цього тижня танцівниці Тейлора не вийдуть нам на шлях лише у 2009 році, тож побачте їх, поки зможете. З іншого боку, неможливо спостерігати за новітньою роботою Тейлора і не переїжджати на траур. "Lines of Loss", головна частина програми відкриття у вівторок, виснажлива і чудова. Це залишає вагу в серці. І це не залишає сумнівів, що у 76 років Тейлор далекий від узбережжя.

Як і багато кращих творів Тейлора, тема "Лінії втрат" здається такою непроникною, а постановка настільки оманливо проста, що ви дивуєтесь, як танець може здатися таким відмінним від усіх інших чудових танців Тейлора, які йому передували. Відповідь - музика - збірка елегічних добірок Альфреда Шнітке, Арво Парта, Джона Кейджа та інших, усі на записі Квартету Кронос - і чуйність Тейлора до неї. Санто Локуасто надав білі костюми та вражаючий набір, на тлі вугільних ліній, що викликають воду, або смуг каменю; Дженніфер Типтон створила тіньове освітлення. Як зазвичай, вони значно покращують ціле. Але емоційна глибина - у русі.

Іноді це схоже на ченця, оскільки 11 танцюристів крокують по сцені з медитативно складеними руками, а іноді обірваними. Петлі Лізи Віоли в глибоких вигинах стають швидшими і нижчими, поки, піднімаючись, вона не стискає живіт, ніби заколоте. Соло Майкла Трусновця - це серце, що б’ється, коли він витягує руки, як крот, що намацає темряву.