Як Лондон став туберкульозною столицею Європи

Коли Френсіс Вілсон вирушила хронізувати велику «хворобу казкарів» на вулицях Лондона, вона не мала уявлення про поворот у власній історії, що очікував

Велика частина Лондона невидима для його жителів. Ми, в основному, не знаємо, наприклад, про 250 миль залізничної колії, що проходить під землею, і про сотні інших життів, що проживають у будинках, що оточують наше власне. Незважаючи на те, що 20 років проживав на одній дорозі в місті Кентиш, я ніколи не бачив усередині будинку сусіда.

Мені постійно нагадують про те, чого я не бачу: табличка за рогом повідомляє мені, що під мною тече річковий флот, і завжди є фотографії, прив’язані до ліхтарних стовпів, що говорять мені слідкувати за домашніми тваринами, які зникли, як моя кіт у вір заднього двору. Люди також зникають у Лондоні, що є однією з причин, чому вони сюди приїжджають. Я усвідомлюю, як сильно хочу зникнути у морі облич, коли виїжджаю з міста і знову відчуваю себе незручно.

З понад 5000 хворих на туберкульоз, яких щорічно діагностують в Англії, майже 40% є лондонцями

Але найбільш разюче непомітною частиною Лондона є повітря, яким ми дихаємо. Починаючи з Закону про чисте повітря 1956 р., У нас більше немає таких кухонних печей, як описаний Чарльзом Діккенсом у "Блік Хауз", де скрізь туман, "роблячи м'який чорний дощик пластівцями сажі великими, як повнорослі сніжинки". Але те, що зараз повітря чисте, не означає, що воно чисте.

Лондонське повітря насичене бактеріями, один штам яких - туберкульозна паличка - є основною причиною туберкульозу. Розробка препаратів стрептоміцину та ізоніазиду в 1940-х і 50-х роках змусила багатьох людей, в тому числі і мене самого, припустити, що туберкульоз був знищений. Але, як і багато іншого в Лондоні, він просто пішов у підпілля. З понад 5000 хворих на туберкульоз, яких щорічно діагностують в Англії, майже 40% є лондонцями. Лондон - туберкульозна столиця Європи.

Поліцейський, який чергував у 1952 р., Використовуючи факели для керування дорожнім рухом під час лондонського саунера. Фотографія: Аламі

Туберкульоз невидимий у двох сенсах. По-перше, її жертви, як правило, соціально невидимі: бактерія спустошує легені бідних, бездомних, недоїдаючих; ті, чия імунна система була ослаблена через перенаселеність, виснаження, вживання наркотиків. Він процвітає серед мігрантських громад, які живуть у злиднях, у в'язницях, в гуртожитках та на півдорогах. По-друге, у багатьох знедолених людей, яких ми бачимо щодня, є туберкульоз, не знаючи про це: симптоми туберкульозу - кашель, лихоманка, нічна пітливість і втрата ваги - ховаються за іншими наслідками депривації або звикання. Тож туберкульоз у Лондоні схожий на титульний об’єкт у «Викраденому листі» Едгара Аллана По, який уникав виявлення, ховаючись на видноті.

Як письменник, я схильний сприймати Лондон як збірник історій, і ТБ завжди був для мене розвиваючою історією, яка не завжди стосувалася невидимості. Двісті років тому туберкульоз був казкою про чутливість. Оскільки я виріс у книгах, я припустив, що споживання, як його колись називали, страждало лише від тих, хто жив інтенсивніше, ніж до нас усіх: до творчих людей, котрі померли від самої знатності.

Сара Бернхардт як спокуслива куртизанка Маргарита Готьє/Каміль у La Dame aux Camélias, близько 1913 р. Фотографія: Історична/Корбіс через Getty Images

Прототипом стала Маргеріт Готьє, спокуслива куртизанка в «Ла Дам Окс Камеліас» Олександра Дюма (fils): стискаючи за пляму кров’яний хустку, вона горіла під напівпрозорою шкірою. Усі мої улюблені письменники, практично без винятку, померли або, за чутками, померли від споживання: Кітс, Кафка, Чехов, Елізабет Барретт Браунінг, По та всі три сестри Бронте, плюс їх брат Бранвелл; Д. Х. Лоуренс, Кетрін Менсфілд, Вальтер Скотт, Достоєвський, Роберт Луїс Стівенсон, Джордж Оруелл.

Туберкульоз був хворобою казкарів, і тому було доречно, що, щоб дізнатися історії туберкульозу на вулицях Лондона, я керувався спеціалістом лікарні Університетського коледжу під назвою "Аль Сторі". Також було доречно, що Сторі відправив мене спочатку до Кітс-Хаус у Хемпстеді, пастирському місці, де у 1818 році 23-річний поет вперше кашляв кров’ю та оголосив це своїм “смертним вироком”. Вілла в середземноморському стилі на пагорбах Хемпстед-Хіт здається малоймовірним місцем зараження туберкульозом легенів: тоді захворюваність була втричі вищою в переповнених парафіях Уайтчепел та Сент-Джайлз Кріпплгейт. Але Кітс Хаус багато в чому зародилася історія споживання.

Портрет Джона Кітса (1795-1821) на смертному одрі в Римі, написаний його другом Джозефом Северном. Фотографія: Архів Hulton/Getty Images

Звичайно, не там, де народилася сама хвороба - віку бактерії щонайменше 17 000 років, - а там, де розпочався роман, адже міф про споживання як полум'я, яке поглинало тіло зсередини, в основному було продуктом романтизму. Саме Джон Кітс у «Оді солов’ю», - нібито написаній у саду будинку, - описав наслідки споживання словами «молодість стає блідою, худою, як привид, і вмирає», а потім закріпив ідею споживача як « наполовину закоханий у легку Смерть ». Згодом це зображення було зафіксовано його портретом Джозефа Северна на смертному одрі в Римі, куди він пішов змінити повітря, готуючись "зникнути далеко, розчинитися і зовсім забути".

Сама романтична версія споживання закінчилася, коли Роберт Кох оголосив у березні 1882 р., Що виявив її причину - туберкульозну паличку. Зараз було доведено, що це повітряно-крапельна інфекція, а не вроджена вдача, тому в 20 столітті з’явилася нова історія про туберкульоз: казка про гнів.

Приблизно через 100 років після того, як Кітс виїхав з Хемпстеда до Риму, Кетрін Менсфілд та Д.Х.Лоуренс переїхали до вересу. Обидва автори хворіли на туберкульоз, причому Лоуренс, можливо, заразив Менсфілда, і обидва описували себе не як внутрішньо палаючий, а як зовнішній палаючий: вони лютували проти вмирання світла. "Ви обурюєте мене, коли я споживаю", - написав Лоуренс одного разу до Менсфілда. Це було моторошно сказати, але хвороба приголомшила людей, особливо таких, як Лоуренс, які все життя заперечували, що вони її мали.

Вже неможливо замаскувати туберкульоз під маску чутливості, але хвороба все ще ховається на очах

Лоуренс, який, мабуть, захворів на туберкульоз ще в дитинстві у своєму гірничому середовищі в Ноттінгемі, не міг увійти до кімнати, не відчинивши вікна, незалежно від погоди, і його мандри по Італії та Нью-Мексико привели його все вище і вище. Навіть у Хемпстеді він жив на вершині вересу, в доречно названій Долині Здоров'я: своєрідному міському санаторії. До кінця, коли його легені зморщилися і він важив сім каменів, він описав свій стан як "бронхіальний".

Тут виникає складність історії про туберкульоз: гламур замаскував жахливий сором, настільки, що хвороба не могла бути названа навіть лікарями. Як писав Кафка своєму другові з санаторію за два місяці до смерті: «На словах я не дізнаюсь нічого певного, оскільки обговорюючи туберкульоз. всі опускаються до сором’язливої, ухиляючоїся, склоокої манери мови ".

Пересувний рентгенівський апарат Find & Treat у центральній частині Лондона. Фургон - це ініціатива охорони здоров'я для розслідування випадків туберкульозу у важкодоступних групах. Фотографія: Ендрю Айчісон/Корбіс через Getty Images

Вже неможливо замаскувати туберкульоз під маску чутливості, але хвороба все ще ховається на очах. Сьогодні в Лондоні все ще стільки сорому щодо туберкульозу, сказав мені Сторі, що він знав пацієнтів, яким воліли б поставити діагноз СНІД. Щоб проілюструвати свою думку, він відвів мене до місця, яке, щоб захистити особистість людей, яких ми там зустріли, залишатиметься нерозголошеним. Там стояв великий білий фургон, прикрашений логотипом NHS: мобільний сервіс Pan-London Find & Treat, рентгенівський пристрій, який курсує вулицями, націлюючи людей, які ризикують заразитися бактерією. Сторі - засновник місії.

Я зрозумів, що протягом багатьох років, мабуть, проїжджав фургон Find & Treat, не маючи найменшого уявлення, що це машина для знищення туберкульозу. Зайшовши всередину, я виявив маленький світ медсестер, соціальних працівників, колишніх хворих на туберкульоз та людей, яким рентгенолог Джейн Найт провів обстеження легенів.

Старий робочий будинок на Клівленд-стріт у Фіцровії, який зараз перетворюється на розкішні квартири. Фотографія: Джим Дайсон/Getty Images

Показуючи мені пару легенів на екрані, вона описала, що шукала. Як це трапилось, я того тижня багато думав про легені, не лише під час підготовки до мого дослідження ТБ в Лондоні разом із Story, але через те, що напередодні у мене було зроблено рентген легенів в рамках загальної перевірки стану здоров’я прикріплений до ревматоїдного артриту. І поки я був у фургоні Find & Treat, мій консультант у лікарні Університетського коледжу фактично залишив повідомлення на моєму мобільному телефоні з проханням зателефонувати їй.

Поборник громадського здоров'я доктор Джозеф Роджерс (1821-1889). Фотографія: -

Я не отримав повідомлення, а натомість пішов за історією на захід до вузької грузинської дороги у Фіцровії, яка колись була робочим будинком Клівленд-стріт. Це місце багатьох історій. Діккенс прожив дев'ять дверей від неї в дитинстві, і, як вважають, робочий будинок був натхненням для тієї, де дев'ятирічний Олівер Твіст, повільно голодуючи, просить другу миску кашки. Я очікував фортеці з червоної цегли за високими стінами, але це нічого подібного. Колишній робочий будинок був прихований за гігантськими рекламними щитами, повідомляючи нам, що його перетворюють на 52 розкішні квартири, що продаються за 2 мільйони фунтів стерлінгів кожна.

У середині 19 століття медичним працівником робочого будинку на Клівленд-стріт був Джозеф Роджерс, один з багатьох невидимих лондонців у сюжеті про туберкульоз. Він був невтомним борцем за охорону здоров'я, одним із досягнень якого було усунення в 1851 р. Податку на вікна. Це, як відомо, був податок на сонячне світло, свіже повітря та міцне здоров’я: цегляна кладка вікон запобігала вентиляції та поширенню хвороб. На кожній вулиці 18-го або початку 19-го століття є принаймні одне перекрите вікно, і для кожного заблокованого вікна був більший ризик зараження та смерті.

Роджерс, який також допоміг заснувати Асоціацію для вдосконалення лазаретів робочих місць, належить до ряду великих лондонських реформаторів, таких як Генрі Мейхю, автор "Лондонських лейбористів і лондонських бідних", які брали інтерв'ю у ринкових торговців, повій, працівників магазину та навіть "мулари", які шукали на березі Темзи деревини, металу, мотузки та вугілля від суден, що проїжджали.

Схоже, Ал Сторі знає всіх. Його місто проходить паралельно моєму: я бачу здоров'я, він бачить хворобу; Я бачу багатство, він бачить бідність. Він вказав мені тих людей на вулицях, чиї легені, можливо, заражені туберкульозною паличкою. Він оглядає Лондон новим набором очей: сумішшю перископних та рентгенівських характеристик, викорінення маргіналів та позбавлених власності та повернення їх на радар, швидше, як Джорджа Оруелла, який помер від туберкульозу в 1950 році в лікарні Університетського коледжу на Вулиця Говер, де Сторі стояв і вказав мені кімнату. Цікаво, де Оруел заразився хворобою: коли він був у Парижі чи Лондоні?

Ненормальний цифровий рентген грудної клітки, зроблений під час скринінгу громадського здоров’я на туберкульоз. Фотографія: Ендрю Айчісон/Корбіс через Getty Images

Коли я прийшов додому того дня вдень, щоб подумати про те, як туберкульоз став незрозумілою історією міста, сталося щось надзвичайне, збіг якого я досі не зовсім усвідомив. Мій консультант зателефонував ще раз і сказав мені, що, подивившись на рентгенівські промені легенів, виявилося, що у мене дві пухлини. Вони можуть бути злоякісними, вони можуть бути доброякісними. Наступного дня я повернувся до лікарні Університетського коледжу для КТ грудної клітки і, лежачи там, подумав про тисячі легенів, які Джейн Найт та Ел Сторі протягом багатьох років досліджували у своєму рентгенівському фургоні.

Коли результати мого сканування повернулися, виявилося, що пухлини були не раковими, а залишками недіагностованого дитячого туберкульозу. Я жив із туберкульозом 40 років, так само не знаючи про зараження, як і про річковий флот, що тече під моїм будинком. Туберкульоз теж був моєю історією.

Заразні міста є частиною міжнародного культурного проекту, розробленого Wellcome. Це буде транслюватися на BBC Radio 3 щовечора з 26 по 30 листопада, 22.45.

Слідкуйте за містами-охоронцями у Twitter, Facebook та Instagram, щоб приєднатися до обговорення та вивчіть наш архів тут