Чому настав час припинити ідеалізувати французьких жінок

Коли сексуальна політика потрапляє у заголовки газет у Франції, Люсі Вадхем замислюється, чому містика француженки має таку стійку привабливість

Французькі жінки не отримують підтяжки обличчя
від Mireille Guillano (Doubleday, 14,99 фунтів стерлінгів)

Протягом останніх двох тижнів я переживав купу книг із зростаючої гілки дерева самодопомоги, усі запрошували мене думати, виглядати і взагалі бути більше схожою на француженку. La Française, я тепер знаю, має відповіді на життєві проблеми. Тільки заголовки повинні дати натяк на те, що я пережив: Два помади і коханець: розблокуй свою внутрішню француженку Хелени Фріт Пауелл; Entre Nous: Жіночий путівник по пошуку своєї внутрішньої французької дівчини Дебра Оллів’є; Bonjour, Happiness !: Secrets to Finding Your Joie De Vivre від Jamie Cat Callan; Chic & Slim: як ці шикарні француженки їдять всю та багату їжу, та при цьому залишаються стрункими, Енн Бароне; і тим же автором, Chic and Slim Encore і Chic and Slim Toujours.

Читаючи ці книги, опубліковані за останнє десятиліття, я уявляв, як їхня британська чи американська цільова аудиторія викидає посивілу білизну, зручні штани-спортивні костюми та смачні готові страви. Я бачив, як вони відмовлялися від своїх наборів, своїх затишних конфесійних дружб та вечорів своїх дівчат. Я уявив, як вони інвестують у вдосконалення літератури, пуделя, новий «капсульний гардероб» із необхідною маленькою чорною сукнею (petite robe noire) та культивують легендарну містику француженки. Ідея змусила мене почуватися більш ніж депресивно.

Ця процвітаюча галузь видавничої справи, що виникла на початку XXI століття, стала своїм власним піджанром у комплекті з абсурдно довгими субтитрами та власною візуальною мовою - керлінг-типографікою, стрункими мультфільмами шикарної французької мови 1950-х жінки, що тягнуться за мініатюрними пуделями, витягнуті поради щодо способу життя та нездійсненні рецепти на основі устриць та шампанського. Усі книги охоплюють канон безперечних міфів, кліше та стереотипів, розроблених для орієнтації на хронічно невдоволених та/або жінок із надмірною вагою англомовного світу. Мірей Гілляно, одна з піонерів жанру, опублікувала свою останню пропозицію в січні під нахабно помилковою назвою "Французькі жінки не отримують підтяжки обличчя".

Те саме питання можна було б задати більшості авторів цих книг. Жодна француженка, яку я знав за останні 25 років, не впізнала б себе на цих ідеалізованих портретах. Тут відстоюється не справжня француженка, а якесь її знакове бачення, якийсь відданий шифр, на який ми можемо проектувати всі свої фантазії, засіб для власних невдач як жінки. Завдяки світовому успіху книг Гілліано (її книга 2004 року «Французькі жінки не товстіють», продана у 42 країнах), французька жіночність як світовий бренд стала можливо доступною для мас, можливо, вперше. Це, в розширенні, модель для всього, що ми, англомовні жінки, втратили в нашому постфеміністському, споживацькому світі: витонченість, розсудливість, поміркованість і перш за все сексуальність.

Слід привітати Гілліано за те, що він помітив цей багатий шов на ринку самовдосконалення. Колишня співробітниця розкішної групи LVMH (Louis Vuitton Moët Hennessy) та засновниця американського відділення Veuve Cliquot, Гілліано, згідно з її особистим веб-сайтом, збільшила частку ринку шампанського в Америці з 1 до 25 відсотків. Вона, безумовно, переконлива жінка, адже їй навіть вдалося переконати колегу-авторку Дебру Олів'є (як у "Entre Nous: A Woman's Guide to Finding Her Inner French Girl"), що Veuve Cliquot - це шампанське, до якого прагне чудовий Париж. (Насправді це, мабуть, Круг чи Пол Роджер). Усі ці книги перегукуються з похмурими мудростями Гілліано: що француженки живуть на дієті з шампанським, шоколадом та супом з цибулею-пореєм (!) І, водночас, є зразками поміркованості.

Поряд з цими панегіриками про французьке жіноцтво з’явилася нова категорія книг про французьке материнство. Серед прикладів - французькі діти не кидають їжу: Секрети виховання з Парижа Памели Друкерман та Чому французькі діти не розмовляють: що ми можемо навчитися від французького батьківства Кетрін Кроуфорд. Ці книги значно більш розмірені у похвалі французів. (Широке відраза до грудного вигодовування у Франції зазвичай називають чимось, що не слід наслідувати, як і легкість, з якою французькі батьки, здається, б'ють своїх дітей). Вони, здається, є відповіддю на згасання здорового глузду, яке ми спостерігали з 1980-х років у британських та американських вихованнях середнього класу. Смішні та переконливі французькі діти Памели Друкерман не кидають їжу, видані у 2012 році, особливо красномовні на цю тему.

Чому ця видавнича тенденція з’явилася за останнє десятиліття? Чому, в той момент, коли французька культура та ідеї ніколи не відчували себе менш впливовими у світі, нам кажуть шукати відповідей на всі наші негаразди у Франції? Очевидно, що Франція в нашій колективній уяві стала ностальгічною пародією на себе. У той же час французи, всі ці письменники погоджуються, схоже, зберегли те, що ми втратили: відносно здорові стосунки до їжі, до наших дітей та протилежної статі.

"Секрет французької дівчини?" пише Дебра Олів'є. «Її формували покоління незалежних жіночих духів (незліченні королеви, куртизанки та традиційні французькі матері); негласними кодексами соціальної грації та придворної любові: спадщиною жіночої хитрості та інтелектуальної сили ». У цю суєту вкладено грудочку істини. Сучасна французька "дівчина" - принаймні середній клас, паризька версія її - нагадує своїх предків таким чином, що її британська чи американська "жінка" явно не.

Бо коли ці письменники запрошують нас мавпами француженкам, вони не згадують, що трюки, що лежать за її так званою містикою - вдягатися, щоб спокушати, приховувати секрети своєї краси, важко діставати - це тріски наших мам і бабусь. Школа фемінізму, яка виступала за охорону приватної сфери, а також громадської, здавалося, обійшла Францію в 1960-70-х. Французький фемінізм, який би не був езотеричним, залишив ролі, які традиційно виконували чоловіки та жінки, практично незайманими, і, здається, серед населення в цілому не було апетиту зробити революцію в приватних відносинах між статями. Як інакше хтось, як Домінік Стросс-Кан, так довго вдавався до рутинних сексуальних домагань у коридорах влади?

Ми бачили достатньо французького кіно, щоб знати, що француженки не повинні грати за тими ж правилами, що і ми, англоси. Ла-Франсез все ще може поводитися зі своїми чоловіками, як зарослий, надутий малюк. Список цих істот довгий: від Брижит Бардо в презирстві Жан-Люка Годара 1963 р. («Кому ти віддаєш перевагу, мої груди чи мої соски?»), До Ізабелли Аджані як рухомої німфоманки в «Смертельному літа» (1983), сьогоднішня версія вічної жінки-енфанта, Ванесси Параді. Ці жінки не повинні бути дорослими, головним чином тому, що у Франції було мало руху до рівності у спальні. Французькі гендерні ролі не є договірними (як і взагалі стосунки між батьками та дітьми), а ієрархічними. Ось чому конфліктів порівняно мало. Судячи з успіху таких книг, як Мірей Гійано, нам здається, що такий стан справ є освіжаючим порівняно з безжальною прозорістю чоловічо-жіночих відносин у Великобританії та Америці.

Антропологи часто розрізняють те, що вони називають "культурами ганьби" та "культурами вини". Британія та Америка, згідно з цим поділом, є переважно культурами вини, тоді як Франція - це культура сорому, все ще поглинена поняттями гордості та честі. Ці ідеали перевершують ідеї правдивості та прозорості. У культурах ганьби зовнішній вигляд має найважливіше значення (це може пояснити елегантний, але надзвичайно конформістський стиль і суворий дрес-код, яким так захоплюються француженки), і є недоліки, які слугують ефективним регулятором і пояснюють, можливо, відносну легкість з яким французькі батьки продовжують виховувати своїх дітей. Ви часто будете чути, як вони просто кажуть своїм нащадкам, що щось (наприклад, кидання їжі) просто не зроблено: Ça se fait pas). І батьки, і дитина усвідомлюють ці норми і відчувають заспокоєння ними.

На відміну від цього, протестантська спадщина Великобританії та Америки наголошує на совісті людини щодо кодексу. Соціальний контроль досягається не через норми поведінки, а через почуття провини, викликане актом проступку. Внутрішня поліція, властива нашій культурі, означає, що задоволення легко може стати пасткою. Це пояснює провину, яка, здається, все частіше оточує певні продукти. Зокрема, в Америці надмірний наголос на дієті перетворив вживання жирної їжі - яку французькі дівчата нібито люблять - на гріх.

То що криється за невимовним шармом француженки? Для початку, оскільки фемінізм її не повністю реконструював, вона відіграє більш традиційну роль. По-друге, вона відносно вільна від провини, яка, схоже, виходить, як отруйні пари, з усіх сфер англо-американського життя - від батьківства, сексуальних стосунків до їжі. І нарешті, у неї набагато гнучкіші стосунки з правдою: жодна з моїх французьких подруг не має жодних скрупул щодо брехні, коли йдеться про дієту чи пластичну хірургію, навіть щодо своїх найближчих друзів. Жоден з них не працював на губах, навіть коли явно мав. Беручи керівництво від Катерини Деньов (підтримується в декількох з цих книг як ерцгерцогиня «граціозно старіє»), лозунг у цьому питанні, як і в більшості питань, що стосуються містики француженки, заперечується, заперечується, заперечується.